Талант парафії

Хлопчик у молитві.

 

 

 

Добре було за дитячих ще років їздити влітку до Азовського моря, до Бердянська! Добре тому, що у старій хатинці неподалік вокзалу завжди гостинно приймала старенька, але ще міцна тоді тітонька Ліна. Звав її тітонькою, бо так моя мати її називала. А доводилася вона моїй бабусі двоюрідною сестрою. Так склалося, що не було у тітоньки Ліни з її чоловіком ні спільних дітей, ані онуків. Тож радо приймали мене, коли я гостив у них.

 

Мені, малому, цікаво було у тій старій хаті, повній дивних речей – свідків давно минулого, незрозумілого вже життя. Бувало, розповідали старі про те минуле життя, показуючи часів своєї молодості фотокартки. Чи, як тепер часто кажуть, світлини.

 

Отож, одна з тих світлин особливо привернула мою увагу. Бо зображувала хлопчика у незрозумілій мені позі. На колінах, руки складені долоня до долоні, очі дивляться кудись угору з надією і чеканням.

 

 

Що хлопчик робить? – здивовано запитав я.

– Молиться Богові, – відповіла тітонька Ліна.

Я презирливо хмикнув (ще б пак, піонер же!):

– Ото дурень!

– Чому дурень? – здивувалася тітонька.

– Бо ж зараз всі знають, що Бога нема! Який же Бог, коли космонавти над Землею літають, а Бога ніякого не бачили?

– Що ж, по-твоєму, і я дурна? А я ж бо усе життя Богові молюся, – обурилась тітонька Ліна.

 

 

Я не знав, що на це відповісти, бо зовсім нечемно було б сказати «так», та я і не вважав її ніколи дурною. Але ж, якщо вона все життя молиться… А як же з тим, що нам у школі кажуть? В голові було повне сум’яття…

 

 

Давно вже пішли з життя і тітонька Ліна, і чоловік її. І старої хати давно нема. На тому місці ще за радянських часів звели багатоповерхівки. Невідома доля того фото, як і інших тих старих речей. Але той хлопчик у молитві досі стоїть перед очима. Коли я зараз молюся, я складаю руки, як ото він.

 

 

Хто він був? Про що молився? Чи отримав сподіване? Яка доля його спіткала? Адже попереду у нього був буремний двадцятий вік з війнами, революціями, репресіями, концтаборами… За любов до Бога можна було дорого заплатити!

 

 

Нема в кого зараз спитати. А що ж до тітоньки Ліни, то вже значно пізніше я дізнався, що повне ім’я її було Ангеліна, бо саме так нарік її батько, що був священиком. Отець Костянтин Шарій – так звали її батька – був добрим пастирем, відомою людиною в тодішньому Катеринославі, згодом Дніпропетровську. Аби послухати його чудовий голос, ходив до церкви історик і краєзнавець Дмитро Іванович Яворницький – легендарна особа в історії Придніпров’я! Саме він дуже багато зробив задля збереження пам’яті про славне запорозьке козацтво, що було зовсім непросто і за царських часів, та й за радянських теж. Навряд чи хто не чув про Яворницького, але ж коли і не чув, то неодмінно бачив – на славетній картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Адже саме Дмитро Іванович позував художникові в образі козацького писаря.

 

 

Отож, Яворницький казав, що ходить до церкви саме щоб слухати голос батька тітоньки Ліни. Принаймні, так мовиться в книзі Івана Шаповала «В пошуках скарбів» про життя славетного вченого, і саме тому отець Костянтин потрапив до тієї книги. (Звісно ж, казати про любов до Бога Яворницькому за радянських часів було б незручно, та й небезпечно, отож – «голос»…) Світ, як то кажуть, тісний!

 

 

Ангеліна, донька священика… І той невідомий мені хлопчик у молитві… Їм саме завдяки зародилися в мені перші сумніви у правильності атеїзму.

 

А сумніви – то вже початок змін…