На подвір’ї лунає дитячий сміх, на городі ростуть плоди, а в хатинці смачно пахне пиріжками… Минає 37 років, а на тім ж подвір’ї досі лунає сміх дітвори, в маленькому городі росте виноград, а нову хатину наповнюють смачні аромати… Однак за ці роки змінилося чимало: бабуся з дідусем вже коло Бога, а в їх домі на землі тепер живе Ісус. Маленька хатинка та літня кухня перетворилися на Божий храм, дитячий та реколекційний центри. І вулиця вже зветься не Талаліхіна, а великого Андрея Шептицького.
Сьогодні про це з ностальгією та ніжністю згадує Валерій Дем’яненко, внук бабці Емілії та дідуся Нестора, що колись мріяли про храм на своїй землі:
“У моїх бабусі і дідуся була велика сім’я. Четверо дітей та десять онуків. Завжди у них було шумно і весело. Бабуся казала, що її найдорожчий скарб – це сім’я. Моєму дідові у цьому листопаді виповнилось би рівно 100 років. Їх дуже мені не вистачає. Там, де колись ми збиралися усією сім’єю, зараз стоїть церква. Вони так мріяли. На двох фото одне і теж місце, але з різницею в довгі 37 років. Цей вірш я написав про них.
Бабусин дім, бабусине подвір’я
Я все частіше бачу уві сні.
А просинаючись, я довго ще не вірю
Що вже нема…
Криниці у дворі,
Нема садка, де грали дітлахами,
І мріяли скоріше підрости.
Вже розлетілись всі дорослими птахами
А все частіше хочеться туди.
В той старий дім, в бабусині обійми
Щоб знову порався в городі дід
Туди, куди на їхні іменини
Збирався весь наш не маленький рід.
Де на Різдво, на пасху, на хрестини
Ви дарували нам тепло своє
Бабуся нам казала, що родина
То найцінніше, що в них з дідом є.
Де стара піч, що пахла пирогами?
Де той скрипучий батьківський поріг?
Туди б дійшов з закритими очами
Але немає вже в той час доріг.
Тепер в дворі тім лиш сосна лишилась
Й новенька церква тут тепер стоїть.
Бабусі з дідом саме так хотілось.
І не могли інакше ми зробить.
І люди, що приходять в церкву знають
Що Бог існує, що Христос воскрес
Я ж вірю, що й тепер оберігають
Дідусь з бабусею мене з небес!
листопад 2022 р.Б.”
02.03.2023 р.Б.